Дорогі мої діточки, рідненькі мої Людочка і Сергійко!
Як давно я з вами не спілкувалась, не розмовляла, не чула ваші дзвінкі голосочки, не радилася і неповчала..
Як мені не вистачає вас, ох як не вистачає. Весь час я запитую, (незнаючи у кого) чому ваша життєва ниточка обірвалася так раптово, так зарання? Адже ви тільки почали зустрічати схід сонця… і раптово темрява заслонила усе, що було таким прекрасним.
Ви любили жити, мали безліч добрих хороших друзів, раділи своїм діткам, бачучи, як швидко вони зростають. Ви ростили і виховували їх з неймовірно великою любов’ю, тому зараз я горжуся ними, ми легко розуміємо одне одного.
Але у мене розривається серце, коли я чую як Андрійко говорить з вами, закинувши голівку вгору, бо там стоять ваші фотографії. Маму він називає зіронькою, а папу-місяцем і постійно шукає їх у небі, впевнений, що вони спостерігають усе із неба і бачуть усіх нас. Він про усе їм розповідає, хоче збудувати таку велику драбину, яка буде досягати аж до неба, а тодф залізти по ній до папи і мами відвідати, пригорнути, поцілувати, і спуститися назад. А коли виросте то хоче збудувати такі магічні часи, у яких він зможе перекрутити стрілки аж до того часу,(назад) коли були живі його мама і папа. І ще хоче купити саму більшу машину в світі і нею забити того дядю, який забив його папу і маму. Це думки 7 річної дитини, яка безмежно скучає за тими, хто були є і будуть йому найріднішими.
Владюшка, після всього, що звалилося на усіх нас, подорослішав зразу на багато років і коли я плачу (хоч і стараюся , щоб вони цього не бачили) він підходить до мене, обнімає, цілує і каже : - Бабусю не плач, уже нічого не повернути, саме страшне для нас уже сталося, хужого не буває, потрібно жити, хоч і буде нелегко.
Дорогенькі мої діточки, я обіцяю вам, що ми з де душкою прикладем усіх зусиль, для того, щоб ваші синочки виросли у мирі і злагоді, дати їм усе необхідне для життя, те чого не встигли дати ви. Я впевнена, що ви раді що Андрійко і Владік живуть разом з нами. Ви можете гордитися ними вони хороші дітки.
І ще – хочу попросити у вас вибачення, бо можливо колись чи щось не так сказала, чи обідила, чи не зрозуміла, за все мене простіть.
Знайте, що ви назавжди залишилися в наших серцях, ми вас любимо, постійно згадуємо, але плачемо і сумуємо, тому що, ви назавжди посіяли у наших сецях гіркий полин, важкий біль втрати, який ніколи не пройде.
Будьте навіки разом, бережіть одне одного.
Обнімаємо вас, наші крихітки, цілуємо.
(любимые не умираю тих просто рядом с нами нет )
Ваша мама Ніна